У Національному університеті «Львівська політехніка» з'явився пам'ятний барельєф, присвячений доктору технічних наук, професору Володимиру Максимовичу — засновнику кафедри безпеки інформаційних технологій. Меморіальну дошку розмістили на стіні 19-го навчального корпусу, неподалік кафедри, яку він очолював багато років.
На церемонію прийшли рідні, друзі, колишні студенти й колеги — усі, хто пам'ятає Володимира Миколайовича. У їхніх розповідях він постав не лише як успішний дослідник, а передусім як чуйна і глибоко людяна особистість.
Це не просто пам'ятний знак. Це наша щира подяка людині, яка віддала Львівській політехніці та науці все своє життя. Володимир Миколайович був видатною особистістю, людиною великого таланту та авторитетним керівником. Він мав рідкісний дар — бачити перспективу, визначати амбітні цілі та впевнено вести команду до їх досягнення. Його наукові праці та дослідження стали вагомим внеском у розвиток науки й освіти. Але найголовніше — ми пам'ятаємо його не лише як видатного науковця й керівника, а передусім як надзвичайно людяну, мудру та добру людину, справжнього наставника, який умів підтримати, порадити й надихнути. Цей барельєф на стіні нашого закладу щодня нагадуватиме нам — колегам і студентам — про те, якою великою людиною був Володимир Миколайович. Він стане символом поваги до його життєвого шляху та нагадуванням про високі стандарти професійної діяльності, чесність, відповідальність і відданість своїй справі, які він щодня підтверджував власним прикладом
Ігор Журавель, завідувач кафедри безпеки інформаційних технологій, колишній студент Володимира Максимовича
Володимир Максимович народився 5 листопада 1952 року у Львові, а університетське середовище супроводжувало його з дитинства: батько, Микола Максимович, у свій час керував і Львівською політехнікою, і Львівським університетом імені Івана Франка. Тож вибір навчального закладу для Володимира Миколайовича був не випадковим — він продовжив родинну традицію, присвятивши своє життя саме цьому університету.
Диплом за спеціальністю «Автоматика та телемеханіка» він отримав 1975 року у Львівському політехнічному інституті. Далі була робота у Львівському науково-дослідному радіотехнічному інституті, де він пройшов шлях від рядового інженера до провідного інженера-конструктора, а згодом повернувся до альма-матер, поєднавши науку з викладанням.
Ступінь доктора технічних наук Володимир Максимович здобув у 2008 році, а звання професора отримав у 2012-му. Його наукові інтереси охоплювали, зокрема, число-імпульсні функціональні перетворювачі. У 2010 році він заснував кафедру безпеки інформаційних технологій і став її першим керівником, зібравши команду однодумців та сформувавши власну наукову школу, де зростали нові покоління фахівців.
За своє життя науковець опублікував понад 200 праць і став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки. Але його роль не зводилася лише до публікацій та звань — він керував дослідженнями, підтримував молодих науковців і допомагав студентам на самому початку їхнього шляху.
Про значення зробленого Володимиром Максимовичем для університету розповів проректор Львівської політехніки Володимир Жежуха.
Ключовим його здобутком було створення кафедри безпеки інформаційних технологій, яка й сьогодні успішно розвивається, знайшла свою нішу в освітньому просторі університету, в Україні та загалом на міжнародній арені. І, мабуть, це найкраще свідчення того, що започаткована ним справа не просто живе, а й має перспективи розвитку. Я називаю це живою пам'яттю. Сьогодні ця жива пам'ять отримала ще один важливий символ — барельєф, встановлений на стіні нашого університету. Думаю, через п'ять, десять чи п'ятнадцять років студенти та працівники, які прийдуть після нас, зупинятимуться біля нього й запитуватимуть: ким був Володимир Максимович? Шукатимуть інформацію про нього, знайомитимуться з його життєвим шляхом і внеском у розвиток університету. Пам'ять — це також наша відповідальність
Володимир Жежуха, проректор Львівської політехніки
З особливою теплотою згадували професора його колишні учні. Юрій Костів, директор Інституту комп'ютерних технологій, автоматики та метрології, розповів, наскільки важливою для нього була підтримка наукового керівника на старті кар'єри — Володимир Миколайович супроводжував його від перших студентських робіт аж до магістерської та дисертаційної роботи.
Він повірив у мене, надихав мене, підштовхував до нових звершень. Скільки вечорів і вихідних ми проводили разом за роботою, а він завжди казав: «Юро, все буде добре». Саме він підштовхнув мене до наукової праці. Я йому безмежно, щиро вдячний. Він ще міг би так багато зробити, так багато віддати науці. До нього завжди була черга з дипломників. Студенти йшли до нього, а захисти його дипломників завжди були найкращими. Ми щиро вдячні йому за все
Юрій Костів, директор Інституту комп'ютерних технологій, автоматики та метрології
Окреме місце в житті Володимира Максимовича займала родина. Дружина науковця Любов Максимович пригадувала чоловіка не лише як дослідника, а й розповіла, що саме завдяки його підтримці змогла зважитися на серйозні професійні зміни.
Він був не тільки чоловіком, він був ще і другом, і порадником, і партнером. Тому що, коли в родині дві сильні особистості, це дуже складно, якщо не відчувати, не розуміти, не підтримувати. І я йому вдячна за свою самореалізацію
Любов Максимович, дружина Володимира Максимовича
Коли я працювала в Політехніці, була досить успішною на кафедрі, писала дисертацію і майже її дописала, та згодом дізналася про створення Інституту менеджменту. Прочитала оголошення в газеті й подумала, що це саме те, чим хотіла б займатися. Першому показала його Володі. Він прочитав і сказав: «Ти знаєш, серденько, я не знаю, що це таке, але, здається, це для тебе». І він створив усі умови, щоб я стала студенткою очної форми навчання, хоча наш син саме закінчував школу
Любов Максимович
За словами Любові Максимович, чоловік давав їй можливість навчатися та розвиватися, попри часті відрядження до різних структур і країн: він розумів важливість цього для неї і підтримував, хоча й залишався вдома сам. Подружжя прожило разом 50 років, і, як зізналася вона, цього часу було «дуже мало».
Про батька розповів і син науковця — Андрій Максимович, пригадавши, що той залишався дослідником і поза стінами інституту.
Він не тільки в інституті працював, а й удома постійно. Засиджувався вечорами, у вихідні, щось писав, щось розраховував. Він був справжнім науковцем, і ця допитливість передалася мені. Я зараз бачу в собі його: можу й об одинадцятій вечора сидіти, щось робити, бо мені цікаво і вже не можу відірватися
Андрій Максимович, син Володимира Максимовича
Ми з батьком були близькі за фахом: я працював із програмним забезпеченням, а він — з апаратною частиною. Іноді сперечалися, але тільки з професійних питань. В усіх інших сферах він був людиною, до якої я завжди міг звернутися по допомогу й підтримку. Він довго намагався зрозуміти для себе, що таке щастя. І якось прийшов та сказав, що нарешті знайшов відповідь: щастя — це бути серед рідних людей. Я думаю, він саме таким і був. Він умів бути людяним у будь-якій ситуації
Андрій Максимович
Згадали Володимира Максимовича й давні знайомі, які підтримували з ним дружбу ще зі студентських років протягом десятиліть. Один зі спікерів зазначив, що їм пощастило разом навчатися, працювати, відпочивати й переживати безліч різних моментів, а самого Володимира Миколайовича запам'ятав як надзвичайно порядну, чесну й віддану справі людину, яка вміла поєднувати товариську атмосферу з вимогливістю.
Колишні колеги по кафедрі теж наголошували на його принциповості, чесності та відданості роботі: вимогливість Володимира Максимовича не відштовхувала людей, а допомагала їм рости, саме таку атмосферу підтримки й відповідальності він прагнув підтримувати серед підлеглих.
Один із друзів згадав іще одну характерну рису професора — невгамовну допитливість. Володимир Миколайович умів поставити питання, над яким ніхто інший навіть не замислювався, а тоді довго шукав на нього відповідь, не задовольняючись простими поясненнями: він досліджував тему з усіх боків, перевіряв факти й шукав докази, причому ця цікавість стосувалася не лише науки, а й історії, людей та багатьох інших тем.
Своїми спогадами поділилася й журналістка Тетяна Вергелес, з якою Володимира Максимовича пов'язала спільна робота над книгою «Поважаймо себе. Микола Максимович: ректор двох львівських університетів у спогадах сучасників» — виданням про його батька, який свого часу очолював і Львівську політехніку, і Львівський університет імені Івана Франка.
За словами Тетяни Вергелес, робота над книгою стала для неї справжньою мандрівкою в історію родини Максимовичів та Політехніки: Володимир Миколайович уважно читав усі інтерв'ю, обговорював кожну деталь і дбав про те, щоб в історії родини й університету не залишилося білих плям, а факти були подані чесно й ретельно.
Відкриття барельєфа вийшло за межі офіційного протоколу й перетворилося на щиру, теплу та по-справжньому живу зустріч. Для когось Володимир Максимович був науковим керівником, що повірив у здібності учня, для когось — колегою для обговорення наукових питань і життєвих тем, для друзів — людиною, дружба з якою тривала десятиліттями, а для рідних — люблячим чоловіком, батьком і дідусем.
Завершилася подія освяченням меморіального барельєфа та спільною молитвою, під час якої присутні ще раз згадали теплоту, яку Володимир Миколайович дарував людям за життя.
Відтепер барельєф на стіні 19-го корпусу нагадуватиме студентам, викладачам і гостям університету про професора, який залишив по собі наукові праці, засновану ним кафедру, учнів, друзів, родину та безліч теплих спогадів — а це, мабуть, і є найкращим підтвердженням думки, що людина живе стільки, скільки її пам'ятають.
Джерело: Львівська політехніка
